21 лютого 2019 р. в адміністративному приміщенні Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» (вул.Мельникова,48-Б) відкрилась фотодокументальна виставка «Велич і жертовність Олени Теліги», відбулось читання поетичних та публіцистичних творів Олени Теліги.
16.00 на території НІМЗ «Бабин Яр»» біля хреста у пам'ять про розстріляних у Бабиному Яру українську поетесу Олену Телігу та членів ОУН відбувся молебень за упокій душі Теліги та героїв, що віддали свої життя за незалежність та соборність України. Після вшанування пам'яті відбувся імпровізований мітинг. У суспільну свідомість повернуте ім'я визначної діячки українського національно-визвольного руху, блискучої поетки, пристрасної публіцистки, для якої слова "життя" і "боротьба" були синонімами, а мученицька смерть — доказом нерозривності Слова і Чину.
Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників, де вже була засідка гестапо. Поетку та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру.
Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга. Зверху було викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. Кажуть, що один з катів після смерті О.Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.
Творчість Олени Теліги, належить до так званої "Празької школи" українських поетів, а точніше середовища журналу "Літературно-Науковий Вістник" (1922-1931), "Вістник" (1931-1939) за редакцією Дмитра Донцова, який постав у Львові і мав колосальний вплив на формування тогочасного літературного процесу. Вірші "Пломінний день", "Поворот", "Засудженим" можуть скласти один з невеличких циклів, де присутня яскраво виражена громадянська постава.
Перший з них, хоч і позначений печаттю трагічності, усе ж є оптимістичним. Маніфестуючи свою неспокійну й бурхливу натуру: "Хочу жити, аж життя не зломить, Рватись в гору, чи летіть в безодню", О.Теліга підносить ідеал України на висоту самопосвяти:
Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово Україна
Народилась Олена в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській, напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
3 1918 року родина мешкає у Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
Батько, урядовець УНР, разом з старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Весною 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися із совєтської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним, — з ним згодом і піде на розстріл. Саме у Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала у Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: інколи їй доводилося працювати з музичними номерами у нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.
Не шкодуючи часу і здоров’я, О. Теліга та сотні інших її побратимів беруться за організацію політичного, громадського і культурного, життя у звільненому від більшовиків Києві. О. Телігу обирають головою Української спілки письменників, вона бере участь у заснуванні літературно-мистецького альманаху «Литаври», газети «Українське слово».
Подвижницька діяльність націоналістів дає результати. Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з’явилася національна символіка, в церквах українською мовою почала правитися Служба Божа.
Газета «Українське слово» торкалася різноманітних питань і мала антиімперське забарвлення. Постійно наголошувалося на відмінності української культури і духовності від російської. Були випадки, коли до «Українського слова» чи «Литаврів» приносили статті, де автори славили фюрера, його «новий порядок». Такі дописи Теліга не друкувала, хоча це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.
Активним у Києві було політичне життя. Зокрема, з ініціативи фактичного голови ОУН в Україні О. Ольжича було створено Українську Національну Раду, представницький орган, який очолив ректор Київської політехніки, професор Микола Величковський. УНРада налагодила зв’язок з усіма областями України, за її сприяння було відновлено роботу Української академії наук, Київського університету, Київського політехнічного інституту, створено мережу початкового і середнього шкільництва, кооперативного руху, налагоджено регулярну доставку до столиці продуктів харчування та дров.
Звісно, активність ОУН в Києві довго не могла залишатися поза увагою німецьких властей. Столиця жила в постійному очікуванні арештів. Перша хвиля репресій прокотилася містом у грудні 1941 року. Було заарештовано низку націоналістів-підпільників. Серед них Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемиринського, Миколу Олійника, інших співробітників «Українського слова». Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито «Литаври».
Смертельна небезпека нависла також над Оленою Телігою. Вона знала про це, але навідріз відмовилася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентрувала на роботі Спілки письменників.
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно у Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками.
21 лютого 1992 р., у 50-ту річницю розстрілу Олени Теліги та її соратників Бабиному Яру був поставлений дерев'яний хрест у пам'ять про розстріляних членів ОУН.
25 лютого 2017 р. на розі вулиць Ю. Іллєнка та О. Теліги був відкритий пам’ятник О. Телізі та її соратникам.
