Національний історико-меморіальний заповідник „Бабин Яр
Фотодокументальна виставка
"Моряки Пінської військової флотилії в обороні Києва"
З перших днів війни значні сили німецьких військ рвалися до Києва. До середини липня 1941 р. німецькі війська вийшли на підступи до столиці України. Як і суходіл, ріки Дніпровського бассейну стали ареною жорстокої боротьби з ворогом.
Пінська військова флотиліяа була сформована 17 липня 1940 р. на основі кораблів та частин Дніпровської військової флотилії, яка була розформована наприкінці липня того ж року (командувач – контр-адмірал Д.Д. Рогачов, начальник штабу – капітан ІІ рангу Г.І. Брахтман). З перших днів німецько-радянської війни флотилія разом із сухопутними військами вступила в боротьбу з ворогом на річках Прип'яті та Дніпрі. Флотилія налічувала більше 100 бойових кораблів і допоміжних суден, які стали на захист дніпровських рубежів.
14 липня 1941 р. у складі Пінської військової флотилії були сформовані Прип'ятський, Березинський та Дніпровський загони бойових річкових кораблів.
21 серпня 1941 р. німецько-нацистські війська отримали наказ про оточення і знищення радянських військ в районі Києва. На північ і південь від Києва розгорнулися запеклі бої. Кораблі флотилії активно діяли на флангах Київського укріпрайону, надаючи вогневу підтримку сухопутним військам.
До 30 серпня німці зайняли обидва береги Дніпра на південь від гирла Прип'яті впродовж 60 км. Кораблі Березинського та Прип'ятського загонів виявилися відрізаними від основних сил флотилії. Сім наших кораблів були змушені з боєм прориватися вниз за течією, три з них загинули в районі Печкінского моста. Монітори «Левачов», «Флягін», госпітальне судно «Каманін» й канонірський човен «Кремль» прорвалися через зону суцільного вогню, створеного супротивником вище і нижче моста, і прибули до Києва. Кілька кораблів до останнього дня залишалися в районі переправ і продовжували забезпечувати відхід ар'єргардних частин. Згодом, не маючи можливості прорватися до Києва, кораблі були підірвані, особовий склад їх влився в стрілецькі полки і разом з ними воювали на сухопутному фронті.
З 14 вересня в район Голосіївського лісу і до станції Бобрик до двох загонів під командуванням майора В. Доброжинського і капітана М. Кольченка направлено 1300 моряків на допомогу армійським частинам. Вони неодноразово вступали в бій з великими силами противника. Моряки-дніпровці на суші билися з ворогом безкомпромісно, рішуче й героїчно. Лише в бою біля с. Ольшани рота моряків повністю знищила ворожий батальйон.
На початку вересня частини 45-ї і 63-ї дивізій Червоної Армії виявилися притиснутими до правого берега Десни. Кораблі Чернігівського загону були терміново направлені в цей район, змусивши супротивника артилерійським вогнем призупинити наступ, перевезли підрозділи дивізії на лівий берег річки.
У середині вересня, після виконання завдання, кораблі Чернігівського загону не змогли спуститися вниз за течією в район Києва і були підірвані, а особовий склад відійшов разом з сухопутними військами. З екіпажів загиблих кораблів були сформовані два загони моряків загальною чисельністю близько тисячі чоловік, які були зосереджені в районі Борисполя, на схід від Києва. На цей час радянські війська, які захищали Київ, були вже оточені. Сухопутні частини і моряки флотилії, зведені в батальйони і роти, пішли на прорив. Це був їх останній бій, останній парад. Ось як згадує про це офіцер-гідрограф Пінської військової флотилії Г.Ф. Кузьмін, який під час прориву входив до складу офіцерської роти:
«... Наступали по великому рівному полю, заставленому складеними в хрестці снопами пшениці, в яких маскувалися німецькі автоматники. Під шквальним мінометним вогнем та інтенсивним обстрілом ряди наступаючих швидко танули, все менше і менше піднімалося бійців для чергового кидка. У другій половині дня наступ захлинувся. Поле було всіяне убитими і пораненими ...».
Небагатьом пощастило прорватися і вийти до своїх. Це була трагедія і пінської флотилії, і всіх військ, що обороняли Київ. Тих, кому не пощастило прорватися до своїх, спіткала трагічна доля. Не маючи боєприпасів, поранені та знесилені бійці потрапили в полон.
Це була трагедія не тільки Пінської військової флотилії, а й усіх військ, які обороняли Київ. Більшість моряків цього загону загинуло в боях. Так закінчила свою бойову діяльність Пінська флотилія, яка героїчно воювала разом з частинами Червоної Армії в самий суворий період війни.
Кияни, які пережили окупацію згадували про неодноразові розстріли військових моряків: «У лютому 1942 р., напівроздягнутих, скривавлених моряків фашистські кати вели по вулицях Києва на страту, прагнучи настрахати цим жителів міста. Але кияни, які знаходились у цей час на вулицях міста, не бачили страху в очах засуджених до страти моряків. У свій останній час вони з високо піднятою головою співали морську пісню. Над мовчазним натовпом киян линула така улюблена і рідна, як море, пісня моряків: «Розкинулось море широке...».
Точних даних скільки всього розстріляно моряків Пінської військової флотилії у Бабиному Яру в 1941-1942 роках − немає.
Восени 2005 року члени Київської громадської організації „Товариство ветеранів розвідки ВМФ”, очолюваної О.В. Мармашовим, розшукали місце бою моряків Пінської військової флотилії у вересні 1941 року. Це – велике поле на південний захід від села Іванків Бориспільського району. На цьому полі, за спогадами ветеранів війни, місцевих жителів та, згідно з архівними матеріалами, геройськи загинуло понад 200 моряків.
