Міжнародний день визволення в'язнів нацистських концтаборів — пам'ятна дата, що відзначається 11 квітня на честь події, яка мала місце 11 квітня 1945 року, коли в'язні концтабору у Бухенвальді почали інтернаціональне повстання проти гітлерівців. Коли в концтабір Бухенвальдувійшли американські війська, повсталі вже перебрали на себе контроль над табором смерті. Саме 11 квітня 1945 року останній в’язень вийшов із його воріт із сумно відомим написом “Jedem dasSeine” – “Кожному своє”.
Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН з 1991 року 11 квітня у світі відзначається День визволення в’язнів нацистських концтаборів.
Метою Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів є збереження історичної пам'яті про трагічні події Другої світової війни, що забрала життя мільйонів людей, загиблих у нацистських концтаборах, гетто та місцях примусового утримування.
Всього на території Німеччини та окупованих нею країн діяло більше 14 тисяч концтаборів. За визнанням самих есесівців, в’язень, тривалість життя якого в таборі складала менше року, приносив нацистам майже півтори тисячі рейхсмарок чистого прибутку. За роки другої світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів чоловік, з них 5 мільйонів – громадяни Радянського Союзу.
У 1933 р. до влади у Німеччині прийшли нацисти. Вони відразу розпочали налагоджувати систему ізоляції та знищення своїх політичних противників, неблагонадійних та «шкідливих» груп населення.
За розпорядженням тодішнього керівника поліції у м. Мюнхен, майбутнього рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, перший концтабір у нацистській Німеччині був утворений 22 березня 1933 р. у м. Дахау. Згодом з'явились інші концтабори – Заксенхаузен (1936 р.), Папенбург (1936 р.), Бухенвальд (1937 р.), Маутхаузен (1938 р.), Флоссенбург(1938 р.), Нойенгамме (1938 р.), а також жіночий концтабір Равенсбрюк (1938 р.).
У Німеччині нараховувалось близько 400 концентраційних таборів без врахування численних філій. Найбільшими були: Маутхаузен, Бухенвальд, Дахау. В Україні класичними зразками концтаборів були Янівський (у Львові) та Сирецький (під Києвом).
За даними архівних установ ФРН, оприлюдненими у 1965 р., на території Третього рейху та окупованих ним територіях функціонувало 1 634 табори та їх зовнішні команди (філії).
Особливо небезпечною категорією в’язнів нацисти вважали українських націоналістів. Більшість з них вони утримували у концтаборах Аушвіц, Заксенгаузен, Бухенвальд, і, частково, – Ебензее.
Відверте переслідування нацистами членів ОУН розпочалось після проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. З 15 вересня 1941 р. членів ОУН масово заарештовували у Львові, Дрогобичі, Самборі, Стрию, Станіславові та інших містах Західної України. Одним із перших був заарештований Степан Бандера – голова Проводу ОУН. 24 січня 1942 р. до концтабору Заксенгаузен були переведені провідні члени ОУН.
Суто жіночим був концтабір у Равенсбрюку, заснований у 1938 р. З цього року тут утримували виключно жінок. Через значну кількість жінок-француженок концтабір отримав негласну назву «Л'енфер дес Фемм» («Жіноче пекло»). До Равенсбрюку потрапили українські жінки та дівчата – студентки та випускниці університетів Західної Європи, учасниці українського підпілля. Після шестимісячного перебування у тюрмі «на Лонцького» у Львові до Равенсбрюку потрапила дружина першого керівника Служби Безпеки ОУН (1941-1942 рр), голови Проводу ОУН (1941-1943 рр.) Миколи Лебедя – Дарія Гнатківська-Лебедь.
У 1945 р. тут утримувалось 46 тис. в’язнів-жінок, звезених з усієї Європи. Офіційно, за документами адміністрації, у концтаборі було зареєстровано 2 503 українки. Це були підпільниці з Коломиї, Львова та з інших міст Західної України. Зі спогадів колишніх ув’язнених, українок було значно більше – від 3 до 7 тисяч. Примусову працю в'язнів концтаборів широко використовували відомі німецькі підприємства: «ІҐ Фарбеніндустрі», «Сіменс», «Герман Ґерінг верке», «ІҐметал», «Фольксваґен»,«Хьохст», «БМВ» та інші.
Концтабір "Уманська Яма". Влітку 1941-го в західній частині Умані гітлерівці заснували концтабір. Він був один з перших на території колишнього СРСР. На тому місці до війни знаходилась індича ферма, а пізніше глиняний кар’єр. Його глибина сягала 7 метрів, ширина 300 м., а довжина – близько 1 км. Німці звозили до нього радянських військовополонених і тримали їх під відкритим небом. Тому в народі так і назвали цю територію – Уманська яма.
Перші військовополонені концтабору – це бійці 6-ої та 12-ої радянських армій. За даними німецького командування, 14 серпня 1941 року полоненими Уманської ями були близько 50 тис. радянських солдатів. На околиці міста, в Сухому Яру, розстріляли більше 13 тисяч уманських євреїв. Іще декілька тисяч уманчан вивезли на примусові роботи до Німеччини. Пізніше до концтабору приводили людей звідусіль. Умови проживання полонених Уманської ями були жахливі. Перші дні людей не годували взагалі, води не було. Полонені повипивали всі калюжі. Почали їсти глину. Щоранку нацисти викидали тіла померлих полонених на край ями і тренувались в стрільбі по них з автоматів та пістолетів.
Дарницький концтабір (у німецьких джерелах — «Київ-Схід», нім. Kiew-Ost (з вересня 1941); «Шталаг 339 Київ-Дарниця», нім. Stalag 339 Kiew-Darniza (з січня 1942) — концентраційний табір, створений німецькою окупаційною владою в Дарницькому лісі Києва в період Другої світової війни (1941–1943 роки). Був призначений для перебування в ньому військовополонених Червоної армії. Через табір пройшло до 300 тис. людей, з них загинуло у ньому — 68 тис.
Сирецький концтабір – один з концтаборів, що їх було створено нацистами у Києві під час окупації міста в 1941-1943 рр. Призначався для ув’язнених за рішенням ґестапо, підпорядковувався інспекції концтаборів Третього рейху. Розташовувався в історичній місцевості Сирець, приблизно у межах кварталів сучасних вулиць Т. Шамрила, Ризької, Академіка Грекова, Щусєва вулиця на місці території, що використовувалася для літніх таборів Київського військового округу. За німецькими джерелами, з липня 1942 р. до весни 1943 р. він функціонував як зовнішня команда (відділення) концтабору Захсенгаузен, мав назву “Kiev-West” (“Київ-Захід”). Надзвичайною державною комісією визначено кількість загиблих у таборі – 25 тис. осіб.
Янівський концентраційний табір – концентраційний табір і табір смерті, організований нацистами у вересні 1941 року на околиці м. Львова. Німецька назва Janowskaотримав через те, що він перебував на вулиці Янівській, 134 (зараз вулиця Шевченка). Діяв до червня 1944 року. Тут було знищено від 140 до 200 тисяч євреїв, поляків, українців.
Під час тортур, катувань і розстрілів, завжди грала музика. Оркестр складався з ув'язнених, вони грали одну і ту ж мелодію – «Танго смерті». У числі оркестрантів були – професор Львівської державної консерваторії Штрікс, диригент опери Мунд та інші відомі єврейські музиканти. Під час повішення оркестру наказували виконувати танго, під час тортур – фокстрот, а іноді ввечері оркестрантів змушували грати під вікнами начальника табору по кілька годин поспіль.
Напередодні визволення Львова частинами Радянської Армії, німці збудували коло з 40 чоловік з оркестру . Охорона табору оточила музикантів щільним кільцем і наказала грати . Спочатку був страчений диригент оркестру Мунд, далі за наказом коменданта кожен оркестрант виходив у центр кола, клав свій інструмент на землю, роздягався догола після чого був страчений пострілом в голову.
Фото оркестрантів було одним із обвинувальних документів на Нюрнберзькому процесі.
Бухенвальд (Buchenwald) – концентраційний табір поблизу Веймара (Німеччина). Почав функціонувати 19 липня 1937 як табір для кримінальників, але незабаром сюди стали направляти політв'язнів. У червні 1938 р. в Бухенвальд прибула перша група ув'язнених, що складалася цілком з євреїв. Влітку 1938 р. в Бухенвальд перевели 2200 австрійських євреїв з Дахау. У 1938 р. після «Кришталевої ночі» кількість ув'язнених євреїв більш ніж подвоїлася. До весни 1939 р. більшість євреїв було звільнено, проте їх позбавили майна і примусили покинути Німеччину. З початку 2-ї світової війни приплив ув'язнених зріс. Радянських військовополонених, як правило, знищували відразу ж після прибуття. З початку 1942 р. у Бухенвальді були створені підприємства, що виробляли військову продукцію. 17 жовтня 1942 всі євреї, за винятком 200 каменярів, були переведені з Бухенвальда в Освенцим. 6 жовтня 1944 число ув'язнених досягло максимальних меж (89143).
З кінця 1944 р., відступаючи з окупованих територій на схід від Німеччини, німці стали евакуювати розташовані там табори, і тисячі в'язнів, серед яких було багатьох євреїв, були переведені в Бухенвальд, де вони масами гинули. На початку квітня 1945 есесівці вивезли з табору кілька тисяч євреїв. Проте здійснити масову евакуацію, намічену на 5 квітня 1945 р., німцям не вдалося. З 238 380 ув’язнених, що пройшли через Бухенвальд з дня його заснування, 56549 померли або були вбиті.
Над в'язнями проводилося безліч медичних дослідів, в результаті яких більшість померли болісною смертю. Ув'язнених інфікували на висипний тиф, туберкульоз та іншими небезпечними захворюваннями для того, щоб перевірити дію вакцин проти збудників цих хвороб. Захворювання переростали дуже швидко в епідемії через скупченість в бараках, недостатньої гігієни, поганого харчування, а також через те, що ці захворювання не лікувалися.
У загальній складності через табір пройшли близько чверті мільйона в'язнів з усіх європейських країн. Число жертв становить близько 56 000 осіб, серед яких 11 тисяч євреї.
Сторінки минулого не треба забувати ніколи. Важкий шлях пройшло «покоління війни». Головне, щоб це більше не повторилося. «Щоб не повторилося», – відлунює в наших серцях.
