У центрі розмови — етичні виклики, нові форми меморіалізації, співпраця митців і музеїв під час війни, а також практики збереження памʼяті, яка все ще болить.
Виступ Рози Тапанової, директорки заповідника “Бабин Яр” окреслив роль інституції у сучасній меморіальній культурі:
«Наш виставковий центр “Жива пам'ять” - це простір, де архіви зустрічаються із сучасним мистецтвом, де історія набуває форми інсталяцій, музики, відео та фотографії. Через мову мистецтва ми говоримо про складні теми — і змушуємо задуматись над природою зла. Ми свідомо обрали шлях не бути музеєм тиші. Ми — простір діалогу й дії».
У межах виставкової програми інституція реалізувала низку проєктів, зокрема «Вкрадене дитинство»:
«Цей діалог дозволяє глибше емоційно зрозуміти, що таке злочин і що таке геноцид. Стає очевидно, чому ми не маємо права мовчати. Через цю виставку ми не лише говоримо про злочини минулого — ми звертаємо увагу на сьогодення. Ми закликаємо діяти і захищати наших дітей сьогодні».
Проєкт «Бахмут. Обличчя геноциду 1942|2022» уже побував у Києві, Каунасі та Львові. Кожна локація додала нові сенси:
«У Києві наш виставковий центр розташований в колишньому енергоблоці, зведеному на єврейському кладовищі — його свідомо будували, щоб стерти сліди злочину. Це місце підкреслювало історію, про яку ми розповідали - про спробу росіян стерти Бахмут.
У Каунасі виставка експонувалася в Музеї ІХ форту — музеї жертв тоталітарних режимів. Тому фокус на системній руйнації тоталітарними системами людини як такої посилювався.
А у Львові, в Пороховій вежі — колишній фортеці — виставка набуває символічного значення. Бахмут був і залишається фортецею України, навіть якщо фізично зруйнований».
У виступі художника Михайла Алексеєнка прозвучали роздуми про персональну художню відповідальність та зміну відчуття пам’яті у часі:
«Першу роботу «Пил» я створив у 2014-му, під час Майдану, коли почали зникати люди. Я був ще молодим, наївним художником і вірив: людину неможливо знищити безслідно. Що навіть якщо фізично її немає — залишиться пам’ять, залишиться слід.
У відео я шар за шаром знімаю зображення обличчя — це метафора того, як працює тоталітарний режим: спершу пригнічуются права, потім стирає особистість, пил перетворюється на прах.
Тоді я думав, що пам’ять неможливо знищити. Але в 2022-му, коли почалося широкомасштабне вторгнення, я зрозумів, що можна.
Російська федерація, як спадкоємиця Радянського Союзу, цілеспрямовано знищує пам’ять: краде музейні колекції, змінює назви вулиць, нищить міста, переписує підручники. Це робиться, щоб на знищеному порожньому місці створити новий, свій наратив».
Скульптор Володимир Семків поділився роздумами про проблематику «живого» меморіалу у публічному просторі:
«У нас дуже різняться уявлення про те, якою має бути меморіалізація — і в суспільстві, і серед влади, і серед художників. І художник часто опиняється між цими різними світами.
Важливо, щоб результат меморіалізації був не лише естетичним, а працював для майбутніх поколінь.
Що для нас меморіал сьогодні? Часто пам’ятник — це бронзовий або гранітний ідол, до якого раз на рік приходить влада покласти квіти. Це — тоталітарна модель пам’яті, яка досі жива. Ми з дружиною (співавторка) хотіли зламати цей підхід.
Як зробити так, щоб цей меморіал був живий, щоб він працював кожен день, а не раз на рік? У Франківську наш меморіал розташований у прохідному місці. Він зроблений із полірованої нержавійки, в якій відбиваються силуети людей. І кожен, хто проходить повз, бачить себе — буквально. Це — жива взаємодія. І пам’ять стає особистою».
Ольга Гончар, модераторка події та директорка музею «Територія Терору», акцентувала на викликах, з якими стикається музейна спільнота:
«Суспільний запит на меморіалізацію — величезний. Але професійна спільнота не завжди встигає реагувати на нього так швидко, як цього вимагає час.
Ми проводили низку заходів, зокрема про Янівський табір примусових робіт — у партнерстві з єврейською громадою. В Просторі Синагог наші колеги запропонували провести концерт єврейської музики. Це дало змогу говорити не лише про Голокост, а й про життя, про культуру, про традиції. Мистецтво допомагає пам’ятати — дає змогу разом переживати досвід, що всі ми проживаємо зараз».
Дискусія відбулася в межах програми виставкового проєкту «Бахмут. Обличчя геноциду 1942|2022», що триватиме до кінця квітня.
📍 Локація: Порохова вежа, Львів, вул. Підвальна, 4
🕛 Графік роботи: Вівторок 12:00–18:00, Середа–Неділя 12:00–20:00
🎟 Вхід вільний