Соборність України: від ідеї до сьогодення
Утвердження територіальної цілісності держави, консолідація усіх громадян України, зміцнення єдності її регіонів завжди були і будуть основними та невідкладними завданнями сучасного державотворення.
Соборність – це загальна, органічна ознака будь-якої нації, неодмінна умова її розвитку й процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, що заселяє конкретна нація на суцільній території. Це – один з найзаповітніших ідеалів багатьох народів світу. По-друге, соборність не обмежується лише ідеєю збирання етнічних земель у рамках національної держави, а передбачає також духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від національності, віри та мови спілкування. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.
Для українського народу тема соборності завжди була особливо болючою і неймовірно складною. Штучний поділ створював перепони на шляху його розвитку, формував відмінні риси політичної культури, господарської інфраструктури, етноконфесійних відносин. Та, незважаючи на важку долю нашого народу, ідея всеукраїнської єдності, соборності України ніколи не полишала його.
Найбільших успіхів у справі реалізації соборності України було досягнуто лише на початку двадцятого століття – в процесі бурхливого піднесення національно-визвольної боротьби українського народу, пов’язаного з крахом, спочатку Російської, а згодом і Австро-Угорської імперії. Адже до 1917 року Лівобережжя, Правобережжя та Південь, або так звана Наддніпрянська Україна, перебували у складі Росії, а Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття входили до складу Австро-Угорщини.
Українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 року у Києві, очолила справу відродження національної державності України. З перших днів свого існування вона стала об’єднуючим, координуючим і спрямовуючим центром, до якого звідусіль, не тільки з України, а й з інших близьких і далеких країв, потягнулось національно пробуджене українство.
Історичним кроком на шляху соборності українських земель в той період став третій Універсал Центральної Ради, яким проголошувалось створення Української Народної Республіки (УНР) та визначалась її територія: Київщина, Волинь, Поділля, Херсонщина, Катеринославщина, Таврія (без Криму), Полтавщина, Харківщина, Чернігівщина.
У період існування гетьманського режиму П.Скоропадського до української держави було приєднано кілька повітів колишньої Російської Імперії, де українці складали більшість населення. Гетьманський уряд проводив активну зовнішню політику, спрямовану на приєднання інших етнографічно українських територій.
Під впливом цих подій у жовтні 1918 року у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а в листопаді того ж року було проголошено утворення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
Поява на політичній карті світу української держави створила сприятливі умови для дальшої реалізації соборності. Відновлена Директорією після повалення гетьманського режиму Українська Народна Республіка і ЗУНР, незважаючи на несприятливі міжнародні обставини, з перших днів прагнули об’єднатися.
Вже 1 грудня 1918 року уповноважені представники УНР і ЗУНР підписали в м.Фастові Перед вступну угоду про майбутнє об’єднання. Передбачалося, що ЗУНР увійде „з усією територією й населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку”.
Проголошення на Софійському майдані Києва 22 січня 1919 року вікопомних слів: „Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України” стало однією з найважливіших і найвизначніших подій у багатовіковій історії українського народу. Від Акта злуки, що став урочистим заспівом цього свята, проліг відлік новітнього літочислення України, сповнений якісно нового національного й державотворчого змісту. Цим соборним дійством логічно вивершувався весь попередній досвід національно-визвольної боротьби та увиразнено окреслювалася перспектива майбутнього державного поступу.
Прекрасні устремління й наміри, на жаль, не знайшли подальшого продовження в суспільній консолідації, узгодженій єдності практичних зусиль у творенні тієї України, якою її бачили кращі сини та віддані патріоти. Однак, попри гірку й болісну поразку того історичного пориву, унікальний виплеск життєствердної енергії нації, потужний вияв її духовних джерел на довгі десятиліття закарбувався в народній свідомості. Успіх державного ствердження України наприкінці ХХ століття визначальною мірою й базувався саме на рушіях єднання, дієвому сповідуванні унітарності, територіальної цілісності, єдності етнічного розмаїття та спільних суспільних цінностях.
Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українців. Справжню єдність народу у боротьбі за незалежність продемонструвала світові Україна 21 січня 1990 року. Так, знаменним етапом піднесення духу свободи став „живий ланцюг” між Києвом і Львовом, коли 21 січня 1990 року тисячі українців взялися за руки на згадку про проголошення Акту Злуки.
Ця акція прискорила розпад СРСР і здобуття національної незалежності, бо переконливо засвідчила духовну єдність східних і західних регіонів України. Утворення незалежної Української держави в 1991 році знаменувало початок якісно нового етапу в утвердженні суверенітету і соборності українських земель. Винятково важливим політико-правовим чинником на цьому шляху стали результати загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, в ході якого за підтвердження Акта проголошення незалежності України висловилося 90,92 відсотків виборців.
Лише за умови політичної та економічної незалежності ми можемо претендувати на гідне місце України в світі. Лише сильна держава та сильна влада може убезпечити націю від служіння чужим інтересам. Ось чому ми зобов’язані плекати ідеал власної соборної держави й віддавати йому всі свої сили та здібності.
Ми можемо мати різні політичні погляди, різні оцінки ситуації в державі та різні підходи щодо вирішення соціально-економічних або інших проблем. Однак, у жодному разі, предметом нашої дискусії не можуть бути питання соборності, єдності нашої держави. Єдність – це наше глибоке розуміння один одного як невід’ємної частини великого Українського народу.
Акт Злуки став могутнім виявом волі українців до консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Це був реальний крок до об’єднання українських земель, який й сьогодні істотно впливає на національно-політичні процеси в Україні.
День Соборності – це нагадування про те, що сила нашої держави – в єдності українських земель.
Значення цього свята полягає у тому, що століттями розірваний український народ визволився з неволі – Наддніпрянщина вийшла з Російської, а Західна Україна – з Австро-Угорської імперій – і возз'єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.
День Соборності в Україні
Консолідуючим фактором соборності в незалежній Україні виступають міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації та корінних народів, національних меншин. Тому гармонізація міжнаціональних відносин може бути досягнута всебічним розвитком усіх етносів, їх подальшою інтеграцією і формуванням поліетнічної політичної нації. Зберегти одне з найсутніших надбань новітньої суверенної України - міжнаціональну злагоду - є не тільки велінням часу, але й запорукою соборного існування суверенної держави.
Незалежна Україна наприкінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання, створила дипломатичну службу. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері, гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення, знаходження балансу між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного іміджу України.
Українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об'єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень.
Поза сумнівом, це стосується і подій січня 1919 року, які стали героїчною сторінкою нашої історії, безцінним надбанням духовної скарбниці українського народу, свідченням його величних звитяг і драматичних невдач.
Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Льонгин Цегельський говорив про день 22 січня: "Це така дата, що її вивчати будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі". Його слова справді стали пророчими.
В Універсалі Директорії УНР підкреслювалося: "Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка". І хоча цій благородній ідеї не судилося втілитися на початку ХХ століття, події 1918-1919 років відіграли визначну історичну роль. Вони стали виявом генетичного потягу українства до територіального та духовного єднання, спадкоємності історичної державотворчої традиції, сформували підгрунтя для відродження сучасної незалежної, соборної України.
На цьому підгрунті розвивалися події 22 січня 1990 року, коли історичну естафету поборників незалежності України гідно підтримали наші сучасники, поєднуючи живим ланцюгом злуки Київ і Львів, Схід і Захід України.
Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки це не тільки зовнішний суспільна потреба, а й наш моральний обов’язок берегти світлу пам'ять незліченних жертв, принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державності.
